Ручні кулемети з трьох точок, наче з кутів трикут­ника, били по цьому видолинку між пагорбів, схожому на сідло двогорбого верблюда, і кулі плюхали в кашу з грязюки та снігу й при кінці льоту посвистували: «Іу-у... іу-у...» Але Серьожка був уже по той бік сідловини. Ду­жі  руки,  схопивши  його вище  від  кисті,  втягли  в  окоп.

—   Не стьідно тебе! — мовив маленький сержант з ве­ликими очима чистою курською говіркою.— Что зто та-коича! Русский паренек, а поди тьі... Пристращали они тебя или посулили чего?

—   Я свій, свій,— сказав Серьожка, нервово смію­чись,— документи в ватянці зашиті, одведіть мене до ко­мандира. У мене важливе повідомлення!

Начальник   штабу   дивізії   й   Серьожка   стояли   перед командиром у єдиній не розбитій хаті на хуторі непода­лік од залізниці. Хутірець був колись обсаджений акація­ми, тепер їх побили авіація та артилерія. Розташувався тут командний пункт дивізії, тут не проходили частини й заборонялось їздити машинами, і на хуторі, і в хаті було дуже тихо, коли не вслухатися в багатоголосся бою, що від нього без упину стугоніла земля за горбами на півдні.

—   Бачу не тільки з документів, а з того, що він роз­повідає. Хлопчисько все знає: місцевість, вогневі позиції важкої, навіть вогневі точки в квадратах двадцять сім, двадцять вісім, сімнадцять...— начальник назвав ще кілька цифр.— Багато чого зійшлося з даними розвідки, дещо він уточнив. До речі, береги ескарповані. Пам'ятаєте? — казав начальник, молодий, кучерявий, з трьома шпалами в петлицях, раз по раз втягаючи одним боком рота по­вітря й кривлячись: йому болів зуб.

Командир дивізії оглянув комсомольський квиток Се-рьожки й рукопис посвідчення з примітивним друкованим бланком, за підписом командира Туркенича й комісара Кашука, видане в тому, що Сергій Тюленін є членом штабу підпільної організації «Молода гвардія» в місті Краснодоні.. Він подивився на квиток і посвідчення й по­вернув їх не начальникові штабу, від якого їх одержав, а в руки Серьожці і з грубуватою наївністю оглянув Серьожку з голови до ніг.

—   Так...— зітхнув командир дивізії.

Начальник штабу скривився від болю, втягнув повітря одним боком рота й сказав:

—   У нього є важливе повідомлення, яке він хоче ви­класти тільки вам,

І Серьожка розповів їм про «Молоду гвардію» й висло­вив міркування, що дивізія, безперечно, повинна зразу ж піти в наступ, щоб визволити його товаришів, які сидять у тюрмі.

Начальник штабу, вислухавши тактичний план руху дивізії на Краснодон, усміхнувся, але тут же тихо про­стогнав і схопився рукою за щоку. Але командир не усміхнувся, як видно, не вважаючи марш дивізії на Крас­нодон за таку неймовірну справу. Він спитав:

—   Ти Каменськ знаєш?

—   Знаю, тільки не звідси, а звідти, з того боку. Я звід­ти прийшов...

—   Федоренко! — гукнув командир таким голосом, що десь задзвенів посуд.

Нікого, крім них, не було в кімнаті, але в ту ж мить Федоренко,^ самозародившися з повітря, виріс перед ко­мандиром і так клацнув закаблуками, що всім стало весело.

—   Єсть, Федоренко!

 — Хлоп'яка    взути — раз.    Нагодувати — два.    Нехай одіспиться в теплі, поки не викличу.

—   Єсть, озути, єсть, нагодувати, нехай спить, поки не викличете.

—   В теплі...— і командир повчально підняв палець.— Як лазня?

—   Буде, товаришу генерал!

—   Іди!

Серьожка й сержант Федоренко, який по-приятель­ському обняв його за плечі, вийшли з хати.

—   Командувач приїде,— з усмішкою сказав командир.

—   Та ну-у? — ясніючи й на мить забувши навіть про зубний біль, сказав начальник штабу.

—   Доведеться ж у бліндаж переходити. Звели, щоб підтопили, а то ж Колобок, він, знаєш, дасть перцю! — весело всміхаючись, казав командир дивізії.

На ту пору командувач армії, якого командир дивізії назвав любовним солдатським прізвиськом «Колобок», іще спав. Він спав на своєму командному пункті, що містився не в будинку і взагалі не в селищі, а в колишньому німець­кому бліндажі, в гаю. Хоч армія наступала дуже швидко, командувач дотримувався принципу спинятись не в на­селених пунктах, а на кожному новому місці займати німецькі бліндажі, а якщо вони зруйновані, копати нові бліндажі для себе й для всього штабу, як у перші дні війни. Цього принципу він став дотримуватись після того, як у перші ж дні війни загинуло чимало значних військо­вих, його товаришів, від ворожої авіації: вони не мали за потрібне рити бліндажі.

Командувач армії в недалекому минулому командував дивізією, до якої вийшов Серьожка Тюленін. Це була та сама дивізія, що з нею мав рівно півроку тому взаємо­діяти партизанський загін, керований Іваном Федоровичем Проценком. А командувач армії, в минулому командир цієї дивізії, був той генерал, з яким Іван Федорович осо­бисто вмовлявся в приміщенні райкому, в Краснодоні, і який так відзначився в обороні спочатку Ворошилов-града, потім Каменська і подальшими вмілими ар'єргард­ними боями під час пам'ятного відступу в липні та серпні 1942 року.

У командувача було просте селянське прізвище, яке він дістав од батька й діда. Після цих боїв воно виділи­лося поміж прізвищами інших воєначальників і зберегло­ся в пам'яті жителів Північного Дінця та Середнього Дону. А тепер, за два місяці боїв на Південно-Західному фрон­ті, це прізвище стало відомим усій країні, як і прізвища інших воєначальників, що прославили себе у великій Сталінградській епопеї. «Колобок» — це було його нове прізвисько, про яке він сам і не здогадувався.

Прізвисько це в певній мірі пасувало до його поста­ви. Він був присадкуватий, широкий у плечах, грудастий, з повним, сильного виразу й дуже простим руським об­личчям. При цій важкуватій статурі він був дуже мотор­ний, прудкий, очі мав невеличкі, розумні, веселі, а рухи спритні й округлі. Однак його прозвали Колобком не за цю його зовнішність.

За збігом обставин, він наступав по тих же місцях, де відступав у липні й серпні. Хоч які були тяжкі бої в ті пам'ятні дні, він тоді досіить легко одірвався від про­тивника й відкотився в невідомому напрямі так, що про­тивник і сліду його не міг знайти.

Влившися до складу частин, що утворили згодом Пів-денно-Західний фронт, він разом з ними зарився в землю та й просидів так у землі з усіма, поки несамовита лють противника не розбилась об їх кам'яну впертість. А коли настав момент, він разом з усіма виліз з-під землі і — по­котився спочатку на чолі тої ж дивізії, потім армії, на­ступаючи на п'яти противникові, беручи тисячі полонених і сотні гармат, обганяючи й лишаючи в себе в тилу на доробку розпорошені частини противника, сьогодні од­нією ногою ще на Дону, а другою вже на Чиру, завтра однією на Чиру, а другою вже на Дінці.

І тоді з найпотаємнішої солдатської гущі викотилося це кругле казкове слово «колобок» і приліпилось до ньо­го. І справді, він котився, як колобок.

Серьожка вийшов до своїх у ті переломні дні полови­ни січня, коли розгортався колосальний наступальний рух Воронезького, Південно-Західного, Донського, Південно­го, Північно-Кавказького, Волховського та /іенінградсько-го фронтів, який привів до остаточного розгрому та взят­тя в полон німецько-фашистських військ, оточених під Сталінградом, до прориву більш як дворічної ленінград­ської блокади, до визволення за півтора лише місяця та­ких міст, як Воронеж, Курськ, Харків, Краснодар, Ростов, Новочеркаськ, Ворошиловград.

Серьожка вийшов до своїх саме в ті дні січня, коли по­чався новий могутній танковий наступ на німецькі обо­ронні укріплення по лінії річок Деркул, Айдар, Оскол — північних приток Дінця,— коли на ділянці залізниці Ка-менськ — Кантемировка зліквідували останній опір німець­кого гарнізону в обложеному Міллерові, а за два дні до то­го зайняли станцію Глибоку і наші частини готувались форсувати Північний Донець.

О тій порі, коли командир дивізії розмовляв із Се-рьожкою, командувач армії ще спав. Як і всі командувачі, він усе найважливіше, що стосується саме до командуван­ня, готував і робив уночі, коли люди, не причетні до цієї справи, не заважали і він був вільний од повсякденних дрібниць армійського життя. Але старший сержант Мі-шин, зростом як Петро Великий, Мішин, який при гене­ралі, командувачеві армії, посідав ту ж посаду, що сер­жант Федоренко при генералі, командирі дивізії, вже поглядав на дарований трофейний годинник на руці — чи не пора будити.

Командувач завжди недосипав, а сьогодні мав устати раніше ніж звичайно За збігом обставин, досить частих на війні, дивізія, яка в липні під його командуванням обороняла Каменськ, мала тепер узяти це місто. Правда, в ній уже зосталось мало «стариків». її командир, не­давно підвищений у генерали, в ті дні командував полком. Таких, як він, «старожилів» ще молена було знайти поміж офіцерами, а серед бійців їх було й зовсім небагато: ди­візія на дев'ять десятих складалася з поповнення, яке вли­лося в неї перед наступом на Середньому Дону.

Востаннє глянувши на годинник, старший сержант Мішин підійшов до полиці, на якій спав генерал. Це була саме полиця, бо генералові, який побоювався вогкості, завжди споруджували ложе на другім поверсі, як у ва­гоні.

Мішин, як звичайно, спочатку сильно струсонув гене­рала, що спав на боку з дитячим обличчям здорової лю­дини, в якої чиста совість. Але, звісно, це не могло порушити його богатирського сну, це була тільки підготов­ка до того, що Мішин мав чинити далі. Він просунув од­ну руку під бік генералові, а другою обійняв його зверху попід пахви й дуже легко та обережно, як дитину, трохи підняв важке генералове тіло в постелі.

Генерал, що спав у халаті, миттю прокинувся, і очі його поглянули на Мішина з такою ясністю, начебто він і не спав.

—   От і спасибі,— сказав він, з несподіваною легкі­стю зіскочив з полиці, пригладив волосся й сів на табурет, оглядаючись, де перукар. Мішин підкинув генералові туф­лі під ноги.

Перукар у величезних юхтових чоботях та білосніж­ному фартусі поверх гімнастерки вже крутив мило в тій частині бліндажа, де містилась кухня. Нечутно, як дух, він опинився біля командувача, заправив йому серветку за комір халата й зефірними дотиками миттю намилив обличчя, на якому пробилася за ніч цупка й темна ще­тина.

Не минуло й чверті години, як генерал, одягнений, в застебнутому кітелі, масивно сидів біля столика і, поки подавали сніданок, швидко проглядав папери, які, один по однім, спритно вихоплюючи їх із папки з шкіряним вер­хом та червоною суконною підкладкою, підкладав ад'ю­тант генерала. Першим він подав щойно одержане по­відомлення про те, що наші взяли Міллерово, але це вже' не було новиною для генерала, він знав, що Міллерово обов'язково впаде вночі або вранці. Потім пішли всякі щоденні справи.

—   Чорт їх не вчив, лишіть їм цей цукор — коли вони вже його захопили!.. Переставте Сафронова з медалі «За відвагу» на бойовий Червоний Прапор: вони там, у диві­зії, думають, мабуть, що рядових можна представляти тільки до медалей, а до орденів — тільки офіцерів!.. Ще не розстріляли? Не трибунал, а просто редакція «Задушев­ного слова»! Розстріляти негайно, а то самих під суд від­дам!.. Ух, чорти його не вчили: «Требуется приглашение на замещение...» Я хоч і з солдатів, а по-російськи не можна так сказати, їй-право. Порадь-но Клепікову, який підписав це не читаючи, хай прочитає, виправить помил­ки синім або червоним олівцем і прийде до мене з цим папером особисто... Ні, ні! Ти мені підкладаєш сьогодні якусь особливу муру. Все, все зачекає,— говорив генерал, дуже енергійно беручись до сніданку.

Командувач уже допив каву, коли невеличкий на зріст генерал, доладно скроєний, з великим білим лобом, який здавався ще більшим через те, що генерал спереду лисів з акуратно підстриженим на скронях світлим волоссям, спокійний, точний і економний в рухах, виник з папкою біля столу. Зовнішність у нього була скорше вченого, а не військового.

—   Сідай,— сказав йому командувач.

Начальник штабу прийшов із справами,  важливішими за ті, які підкладав командувачеві ад'ютант. Але перед тим, як приступити до справ, начальник штабу з усміш­кою подав генералові московську газету, останню, достав­лену літаком у штаб фронту й уранці сьогодні розіслану по штабах армії.

В газеті був черговий список нагороджених і підви­щених у званнях офіцерів та генералів, у тім числі де­яких, представлених по його армії.

З живим, веселим інтересом, властивим військовим лю­дям, командувач швидко читав списки вголос і, натрап­ляючи на прізвища людей, знайомих по академії та по Вітчизняній війні, поглядав на начальника штабу то зна­чуще, то здивовано, то з сумнівом, а то й просто з сяю­чим по-дитячому — особливо коли це стосувалось його армії — виразом обличчя.

У списку був уже багато разів нагороджений командир тої дивізії, якою раніше командував Колобок і з якої ви­йшов також теперішній начальник штабу армії. Команди­ра дивізії нагородили за давнє діло, але досі це проходи­ло по інстанціях і тільки тепер потрапило в пресу.

—   От невчасно дізнається, коли Каменськ брати! — сказав командувач.— Ще розмагнітиться!

—   Навпаки, підтягнеться,— посміхнувшись, промовив начальник штабу,

—   Знаємо, знаємо всі ваші слабості!.. Сьогодні буду в нього, поздоровлю... Чувиріну — вітальну телеграму, Харченку — теж, А Куколєву просто що-небудь людське, розумієш, не казенне, а що-небудь ласкаве. Радий, радий за нього. Я вже думав, не виправиться він після цієї Вязьми,— говорив командувач. Нараз він хитро всміхнув­ся: — Коли ж погони?

—   Везуть! — сказав начальник штабу і знов усміх­нувся.

Зовсім недавно опублікували наказ про запровадження в армії погонів для рядових та офіцерського складу й для генералів, і це цікавило всю армію,

Досить було командирові дивізії сказати начальникові свого штабу про приїзд командувача, як ця звістка миттю облетіла всю дивізію Вона дійшла навіть до тих, хто в цей час лежав у мокрій каші із снігу й грязюки на від­критім степовім боці Дінця, звідки було видно крутий правий берег ріки та будівлі міста Каменська, що диміли в багатьох місцях, і силуети наших штурмовиків, які бом­били в тумані місто.

Коли командувач на машині ще під'їздив до другого ешелону дивізії, де стрів його сам командир, а потім вони разом пішки пройшли на командний пункт, на всім його шляху мов ненароком виникали поодинокі постаті й цілі групи бійців та офіцерів, і всім хотілось не тільки по­бачити його, але щоб і він їх побачив. Всі з особливим шиком та молодецтвом цокали каблуками, і в усіх на об­личчях яснів вираз старання або привітні усмішки.

—   Признавайтесь, годину тому влізли в бліндаж, чорт вас не вчив, ще стіни не пропотіли! — сказав командувач, миттю викривши маневр командира дивізії.

—   Так точно, дві години тому. Більше не виліземо, аж поки не візьмемо Каменськ,— говорив командир дивізії, шанобливо стоячи перед командувачем, з хитрим виразом в очах та зі спокійною впевненою складкою в нижній частині обличчя, яка говорила: «Я в себе в дивізії хазяїн і знаю, за що ти будеш лаяти мене всерйоз, а це так, дрібниці».

Командувач поздоровив його з нагородою. І командир дивізії, використавши слушний момент, мовив, наче не­дбало:

—   Поки до діла не дійшли... тут поблизу лазня в селі вціліла, гріємо. Теж, мабуть, давно не мились, товаришу генерал?

—   Ну-у?..— сказав генерал дуже серйозно.— А готова?

—   Федоренко!

Виявилося, що лазня буде готова тільки надвечір. Командир дивізії кинув на Федоренка такий погляд, що той зрозумів: перепаде йому за це!

—   Ввечері...— командувач подумав, чи не можна оте от пересунути, а те відмінити, але раптом згадав, що по дорозі сюди вклинилося ще оте й те.— Доведеться іншим разом,— сказав він.

Командир дівізії, за порадою начальника штабу армії, якого вважали в усій армії за незаперечний воєнний авто­ритет, розробив свій план узяття Каменська й почав ви­кладати цей план командувачеві. Командувач послухав і став виявляти ознаки невдоволення.

—   Тут же який трикутник: річка, залізниця, околиця міста — це ж усе укріплене...

—   Я висловив ті ж сумніви, але Йван Іванович слуш­но зауважив...

Іван Іванович був начальник штабу армії.

—   Ти її форсуєш, а потім буде нікуди розширитись по  фронту.  Вони  весь  час  битимуть  тебе  на  підході,— говорив   командувач,   тактовно   обминаючи   питання   про Йвана Йвановича.

Але командир дивізії розумів, що його позицію зміц­нює авторитет Івана Йвановича, і він знову сказав:

—   Іван Іванович каже, що вони не можуть ждати лобо­вого вдару звідси, приймуть за демонстрацію, і дані роз­відки нашої це стверджують.

—   Тільки-но ви прорветеся звідси в город, як вони почнуть поливати вас уздовж по вулицях і звідси, з вок­залу...

—   Іван Іванович...

Командувач зрозумів, що вони не зрушать з місця, поки він не усуне перешкоду в особі Йвана Йвановича, і він сказав:

—   Іван Іванович помилився.

Після того він у досить м'якій формі, спритними округлими рухами широкої кисті з короткими пальцями показав по карті й по уявній місцевості план обходу й штурму города з іншого напряму.

Командир дивізії згадав про хлопчиська, який уранці перейшов фронт з околиць міста, що з них командувач накреслив напрям головного вдару. І раптом план штур­му сам собою легко й вільно вклався йому в голові.

До ночі все головне й вирішальне закінчили в штабі дивізії й передали полкам. І командири пішли в лазню, що випадково вціліла в руїнах сусіднього сільця.

А о п'ятій годині ранку командир дивізії та його за­ступник по політичній частині виїхали в полки — пере­вірити їх готовність.

У бліндажі майора Кононенка, командира полку, не спали цілу ніч, тому що цілу ніч віддавались накази та роз'яснення від усе більших до все менших командирів, відповідно до їхніх маленьких, часткових, а на ділі го­ловних та вирішальних завдань.

Невважаючи на те, що все вже наказали й роз'яснили, командир дивізії з надзвичайною методичністю й терпін­ням ще раз повторив те, про що вже розмовляли напере­додні, і перевірив, що зробив майор Кононенко.

І майор Кононенко, молодий командир, типовий воїн-роботяга, в светрі, що вибивався з-під коміра гімнастер­ки, в строченій ватянці й ватяних штанях, без шинелі, щоб легше було пересуватися, з відважним худим енер­гійним обличчям і тихим голосом, так само терпляче й не дуже уважно, бо все це знав уже, вислухав командира й відрапортував, що саме вже зробив.

Це був полк, до якого потрапив Серьожка. Він про­йшов назад усі східці від штабу дивізії до командира ро­ти, одержав автомат і дві гранати, і його зачислили до штурмової групи, що мала першою прорватись на роз'їзд біля Каменська.

Протягом останніх днів над усією горбкуватою, в рід­ких чагарниках, відкритою місцевістю, що оточувала Ка-менськ, вихорилась тепла метелиця. Потім вітер з півдня нагнав туману. Сніг, на відкритих місцях іще не глибо­кий, почав танути, розвезло поля й дороги.

Села й хутори обабіч Дінця були сплюндровані бомбу­ванням та артилерійським обстрілом. Бійці розташувались по старих бліндажах та землянках, у наметах і просто неба, не розкладаючи вогнищ.

Цілий день напередодні штурму вони бачили в тумані розташоване по той бік річки досить велике місто з по­рожніми перетятими вулицями та станційною водокачкою, димарями заводів, які вціліли де-не-де, та розбитими дзві­ницями церков, що височіли над дахами житлових будин­ків. Простим оком можна було бачити на горбах перед містом і по околицях німецькі дзоти.

Складне почуття володіє радянською людиною, одяг­неною в солдатську шинель, перед боєм за визволення такого-от населеного пункту. Почуття морального під­несення від того, що вона, людина в шинелі, наступає, визволяє своє, кровне. Почуття жалощів до міста й жи­телів його, до матерів і малих діток, які поховалися в хо­лодні підвали, мокрі щілини. Лють проти ворога, який --це знати з досвіду — чинитиме опір з подвійною, потрій­ною силою од усвідомлення душевної заминки, від розу­міння, що смерть загрожує і завдання трудне. А скільки сердець стискається від природного почуття страху!

Але жоден з бійців не виявляв цих почуттів, всі були збуджено веселі й грубувато жартували.

— Колобок, коли вже заповзявся, вкотиться,— казали бійці так, наче й справді не їм самим, а казковому колоб­кові треба було вкотитися в це місто.

Штурмовою групою, до якої потрапив Серьожка, командував той самий сержант, до якого він прийшов, пе­ретнувши лінію фронту,— маленький, моторний, веселий чоловік, з обличчям, покарбованим безліччю дрібних зморщок, з великими очима, синіми, але такими іскристи­ми, що здавалось, ніби вони безнастанно змінюють колір. Прізвище його було Каюткін.

—   То ти з Краснодона? — перепитав сержант з вира­зом водночас і радості, і немовби навіть недовіри.

—   Бував, чи що? — спитав Серьожка.

—   У мене був друг —дівчина—звідти, —сказав Кают­кін, трохи засумувавши,— та вона евакуювалась... Я з нею в дорозі й познайомився. Дуже хороша дівчина... Прохо­див я через Краснодон,— сказав він, помовчавши.— І Ка-менськ я обороняв. Всі, що обороняли,—той загинув, той у полоні, а я от знову тут. Чув віршики?

І він прочитав із серйозним обличчям:

 

Не від кожної атаки

Я ношу на тілі знаки.

Тричі ворог в кліщі брав,

Тричі я ті кліщі рвав.

Хоч було і скрутно зовсім,—

Та лишався я живим.

Під вогнем прямим і косим,

Тришаровим, навісним...

Та сказати мушу слово –

На поході в бездорож

Був я «знищений» частково

«розсіяний» також... !.

 

—   Про таких, як я, складено,— сказав Каюткін, по­сміявся й підморгнув Серьожці.

Так минув день і зайшла ніч. У той час, коли командир дивізії повторював майору Кононенкові його завдання, бійці, котрі мали розв'язати завдання, спали. Спав і Се­рьожка.

О шостій ранку їх розбудили днювальні. Бійці випи­ли по чарці горілки, з'їли по півказанка м'ясного супу, засипаного крупами, та по добрячій пайці пшоняної каші. І під запоною туману, улоговинками та чагарниками, ста­ли скупчуватись  на вихідних для  атаки рубежах.

Під ногами бійців, що пересувалися групами, заміси­лась брудна каша з мокрого снігу й глини. Метрів за двісті вже нічого не було видно. Загули важкі гармати, а останні групи бійців ще підтягались до берега Дінця й залягали в цій мокрій каші.

Гармати гатили розмірено, методично, але їх було так багато, що звуки пострілів і розриви снарядів зливалися в безугавне гудіння.

Серьожка, лежачи поруч з Каюткіним, бачив то круг­лі, то з вогнистими хвостами червоні опуки, що переліта­ли в тумані через річку, праворуч од них і просто над ними, чув їхнє ковзне шарудіння, різкі розриви на тому боці і гуркіт далеких розривів у місті, і ці звуки збуджу­вали його, як і його товаришів.

Німці тільки підкидали міни в місця, де, як вони гада­ли, мало бути скупчення піхоти. Іноді з міста відповідав шестиствольний міномет. І Каюткін з деяким побоюван­ням казав:

—   Ач, зарипів...

І разом здалеку, з-за Серьожчиної спини, покотився громовий гуркіт. Він усе наростав, ширився по обрію. І над головами бійців, що залягли на березі, загуло, за­співало, і страшні вогняні розриви, обкутувані густим чорним димом, запнули весь протилежний берег.

—  «Катюші» заграли,— сказав Каюткін, весь підібрав­ся, і його обличчя, покарбоване зморшками, набрало за­пеклого виразу. —Зараз «іван-довбай» іще дасть, тоді вже...

І ще не змовк гуркіт позад них, і ще гриміли розриви на тому березі, коли Серьожка, який не чув, чи була яка команда, чи ні, а тільки побачив, що Каюткін висунувся вперед і побіг, також вискочив з окопчика й побіг на лід.

Вони бігли по кризі, здавалось, в абсолютній тиші. Насправді ж по них били з того берега, і люди падали на льоду. Чорний дим та сірчаний запах хвилями на­кочувались на них крізь нуртування туману. Але відчуття того, що все вийшло правильно і все буде гаразд, уже володіло всіма бійцями.

Серьожка, приголомшений цією раптовою тишею, отямився, коли вже лежав поруч з Каюткіним на тому березі, у воронці розритої задимленої землі. Каюткін із страшним обличчям бив у щось просто перед себе з ав­томата, і Серьожка побачив не далі як кроків за п'ятде­сят од них дрижачий хобот кулемета, що виткнувся з на­півзасипаної щілини, і також став бити в цю щілину. Кулемет не бачив ні Серьожки, ні Каюткіна, а бачив щось дальше, і миттю захлинувся.

Місто лежало далеко праворуч, по них майже не стрі­ляли, і вони все далі й далі відходили од берега в глиб степу. Потім уже, трохи згодом, на степ, де тільки що во­ни йшли, стали лягати снаряди, що летіли з міста.

Біля втоплих у тумані, але добре знайомих Серьожці хутірців їх знову зустрів сильний вогонь кулеметів і автоматів. Вони залягли й лежали досить довго, поки їх не наздогнали легкі гармати, прикочені руками. Гармати майже впритул стали бити по хутірцях, і зрештою групи бійців прорвались на хутірці разом із цими гарматами, що їх усе котили й котили перед собою ставні, веселі й підхмелені артилеристи. Тут виник зразу ж і командир батальйону, а зв'язківці вже тягли провід у підвал роз­битого кам'яного будиночка.

Так усе йшло добре аж до цього просування в напрямі роз'їзду, кінцевої мети їхньої маленької, часткової операції. Якби в них були танки, вони давно були б уже на тому роз'їзді, але танків зараз не пускали в діло, бо їх не витримував лід на Дінці.

Тепер бійці наступали в цілковитій темряві. Командир батальйону, який сам очолював цю операцію, щойно про­тивник відкрив огонь, мусив був піти в атаку з тими гру­пами, котрі мав під рукою, бо головні сили ще підходили. Бійці вскочили в цей хутір, група Каюткіна пробилась досить глибоко по вулиці й зав'язала бій за будинок школи.

Вогонь зі школи нараз відкрився такий сильний, що Серьожка перестав стріляти й увіткнув обличчя в кашу з грязюки. Куля пропекла йому ліву руку понад ліктем, але кістки не зачепила і зопалу він не відчув болю. А коли зважився нарешті підвести голову, нікого вже не було біля нього.

Найпевнішим могло б стати припущення, що його то­вариші, не витримавши вогню, відійшли на околицю до своїх. Але Серьожка, досвіду не мавши, був подумав, ніби всіх товаришів убито, і жах увійшов йому в серце. Він одповз за ріг будинку й став прислухатись. Двоє німців пробігли повз нього. Він уже чув німецькі голоси право­руч, і ліворуч, і позаду. Стрілянина тут ущухла, вона дужчала на околиці, а потім і там стала вщухати.

Далеко над містом, забарвлюючи не саме небо, а за­гуслі чорні клуби диму, коливалась величезна заграва, і звідти долинало стозвучне ревіння.

Поранений, Серьожка сам лежав у тій холодній каші з грязі й снігу на хуторі, зайнятому німцями.